Ми встигли його полюбити, майже не встигнувши дізнатися. Глядачі ледь розкрили для себе талант Андрія Краска, як він покинув не тільки екран, але і цей світ. Як мовиться, все у нього було попереду. Могло б бути, якби не працював на знос...
«Тайговий безвихідь»
Андрій народився в родині відомого радянського актора Івана Краско, старше покоління пам'ятає його за фільмами «Принц і жебрак», «Сержант міліції», «Кінець імператора тайги». «Ну, все зрозуміло, - скаже дозвільний обиватель, - знаємо ми такі династії. Зараз часто-густо імениті папаши виводять на сцену своїх нащадків». Андрій дійсно виявився на театральних підмостках вже у віці двох років. Ось тільки зробив він це абсолютно самостійно: малюк, що відрізнявся невгамовним темпераментом, вискочив на сцену під час вистави в Театрі імені Коміссаржевської, де служив Краско-старший, і радісно закричав на весь зал для глядачів: «А це мій пааа-па!» Потім, навчаючись у старших класах, їздив на гастролі, але не як театрального вундеркінда, як хотілося б думати, а звичайним вмонтовує. Там, до речі, навчився не тільки закручувати гайки, але і гірку пити. У перший раз Краско загримів у витверезник в сімнадцять...
Стати актором не те що б не мріяв, він хотів стати відразу усіма: зіркою екрану, знаменитим космонавтом, а ще лікарем, пожежникам і сталеваром. А єдина професія, яка дає можливість реалізувати себе в різних іпостасях, - акторська, і Краско-молодший вступив до Театрального інституту (тепер Санкт-Петербурзька Академії Театрального Мистецтва). Основи акторської майстерності отримував у відомого педагога Аркадія Кацмана, чому невимовно радів, але через чого і постраждав разом зі всім курсом. &Laquo;застійному» сімдесят дев ’ ятому році перший секретар ленінградського обкому партії Романів «подарував» випуск Краско своєму колезі і другу, першого секретаря обкому Томська партії Лигачеву, до відкриття томського ТЮЗа. Від добровільно-примусової заслання в Сибір ухилялися хто як міг: дівчата раптово виявлялися необоротно вагітні, хлопці в мить ока перетворювалися в єдиних годувальників бабусь-інвалідів. Андрій в силу свого прямолінійного характеру відмазок шукати не став. Мама - вчителька російської мови і літератури - виховала жити по совісті. І батько, хоч і пішов з сім'ї, залишався для хлопчика незаперечним авторитетом: і сам грав героїв, і сина вчив бути морально стійким. Краско-молодший поїхав в Томськ і відпрацював там більше року, про що не пошкодував ні секунди. Пройшов, як тоді говорили, сувору школу життя. Переграв весь світовий репертуар: Шекспіра до Горького. Але ні професійних, ні особистих перспектив не було. У сибірських далечінь актори «для зігріву» пили чи не на сцені. При першій можливості Андрій повернувся в рідний Ленінград.
Перерваний політ
Прийшов у що набирав тоді обороти Театр імені Ленінського комсомолу і заявив: «Хочу у вас працювати. Вам майстер якого амплуа потрібен? Я можу все!» Режисер так сторопів від нахабства нікому невідомого в столицях актора, що дав йому головну роль у новому спектаклі «Кукарача». Вона ж виявилася останньою роботою Краско в Ленкомі. Творчий зліт молодого таланту був безжально перерваний можновладцями. Дільничний міліціонер, охоронець радянського закону в його виконанні постав таким відчайдушно-веселим хлопцем, що Краско-молодший викликав шквал оплесків захоплених глядачів і гнів самого міністра внутрішніх справ Чурбанова, всесильного зятя Брежнєва. Наступного ж ранку після прем'єри Андрій отримав повістку в ряди доблесної армії. Служити довелося аж за Полярним колом. Змусити ходити строєм веселуна і балагура Краско, скільки не билися, не змогли. Врешті-решт невгамовної акторської натурі знайшли застосування в музичному взводі. А поки Андрій здійснював там «загальне керівництво», життя йшла своєю чергою: ролі, про яких він мріяв, грали інші, режисери, які хотіли б зняти його в кіно, і зовсім пішли в інший світ. Повернувся актор, по суті, не на громадянку, а в порожнечу. Помыкавшись без роботи, вирішив знову направити свої стопи в провінцію.
У театрі міста Димитровграду, що в Ульянівській області, було всього два працівники з вищою театральним освітою: режисер і Краска. На балконі росли не оранжерейні квіти, стаючи культурного закладу, а якісь дикі кущі, а прямо перед будівлею паслися кози, що належать трупі. Ось так все по-домашньому, тихо, спокійно і нескінченно нудно. Залишатися тут надовго було просто немислимо для Андрія. Його рідні, друзі, цікаве життя залишилися в Пітері. Він повільно, але вірно перетворювався в тихого запійного алкоголіка. Та й поєднувати службу в провінційному театрі з іншою роботою виявилося неможливо.
Коли в 1985 році його запросили на зйомки фільму з символічною назвою «Прорив», директор не захотів відпускати свою прийму. Краско звільнився, знявся в картині і... все: перетворився в безробітного. Прориву в біографії не вийшло. У країні настав період «перебудови», коли всіх цікавили демократичні вибори, референдуми та скидання пам'ятників комуністичним кумирів, а не мистецтво. Театри ледве виживали, в кіно панувала «чернуха». Після пари-трійки епізодів в посередніх фільмах для Андрія настав перерва в професії довжиною майже у дванадцять років. Чим тільки актор не займався: шив штани і сумки, торгував книгами, «бомбив» на заяложеному «Запорожці» і навіть копав могили на кладовищі. Він працював, що було сил, і чекав, коли ж прийде справжня робота...
Сімейне життя теж не поспішала складатися. У перший раз Андрій одружився ще в інституті, але скоростиглий студентський шлюб раптово розпався. Друга одруження на красуні-польці подарувала йому сина Івана, але не щастя і спокій в будинку. Незабаром дружина повернулася на батьківщину, забравши дитини з собою, однак не оформивши розлучення офіційно. Лише двадцять років через так звані подружжя розірвали-таки шлюб, навіть не перетинаючи кордонів своїх держав - через адвокатів. До того часу Краско вже не раз намагався побудувати відносини з іншими жінками, отримав, нарешті, свою справжню любов, з якої розписаний не був, але називав дружиною, виховував ще одного сина - Кирила.
Працювати, працювати і працювати
До середини дев'яностих Краско вдалося повернутися в кіноіндустрію. В якості водія. Як то йому пощастило «засвітитися» у маленькій ролі в популярної комедії «Операція «З Новим Роком!», а потім в епізоді «Вулиць розбитих ліхтарів». А потім наче прорвало: «Агент національної безпеки», «Блокпост», «Болдинська осінь» (причому разом з батьком), «Олігарх», «Лінія долі», «Бандитський Петербург», «72 метри», «Загибель імперії», «Ділянку», «Королівство кривих», «Полювання на тічки», «9 рота», «Принцеса і жебрак», «Доктор Живаго», «Сволота», «Грозові ворота». Відомі режисери закидали його пропозиціями. І хоча далеко не завжди Краско діставалися великі ролі, запам ’ ятовувалася саме його гра, яскрава, щира, іронічна в будь-якому амплуа: від комедійного до драматичного.
Повернувся актор і в театр: успішно працював в «Притулок комедіанта». На спектакль «Смерть Тарелкина» бувалі театрали ходили по кілька разів. Досі невідомий нікому Краско перетворився в справді народного артиста. Вже не міг їздити в метро: шанувальники буквально розривали на частини. Але популярність, нагрянула після сорока, не обернулася для актора «зірковою хворобою», він був вже цілісною особистістю, з чіткою життєвою позицією: працю, а не кіношні тусовки, автографи та фото в журналах, повинен бути на першому місці. Изголодавшись по роботі, Андрій віддавав їй всі свої сили, нерви, час. Друзі та близькі починали говорити, що треба б і відпочити, неможливо охопити весь сучасний російський кінематограф. А він викладався без залишку, не звертаючи уваги на все частіше з'являються болі в серці. Відмахувався: життя, мовляв, тільки почало налагоджуватися. Так, акторство забирає сили, але адже воно ж їх і дає. І від запоїв рятує ефективніше всяких кодувань. Він не приховував своєї хвороби, сам вносив до контракти параграф про штрафи за пияцтво. Актор дуже дорожив знову знайденої роботою, щоб зриватися. Алкоголізм лікував трудоголізмом.
Чудовим літнім днем, не предвещавшим біди, четвертого липня 2006 року Андрій Краско приїхав в Одесу. Ні, не відпочивати, а, як завжди, на зйомки фільму. А буквально через кілька годин його не стало: гостра серцева недостатність підкосила людини великого серця, доброти, гостинності, таланту. Таланту не тільки грати, але і дружити. За страшною іронією долі остання сцена, в якій актор встиг зіграти, виявилася сценою смерті його героя. Йому не було і сорока дев ’ яти років.
Автор: Марина Холодова