Напевно, існує рятівне внутрішнє знання: правда є, і вона тримає людей на світі. Без цієї підсвідомої впевненості виникає цілком природне прагнення піти в небуття. А значить, всі розумні розмови про здорове харчування, про красу сімейного життя, шкоду куріння, алкоголю і безладних зв'язків - всього лише незграбна спроба розставити веселеньку декорації в пеклі. Ні, вмирати - так вмирати. І чим швидше це сіре обивательська існування завершиться, тим краще. Можна навіть феєрверк влаштувати відіграти не нудну і вульгарну п'єсу, а трагікомедію з американськими гірками. Чергувати куражного зліт з тужливими, смутними відкатами.
Однак приходить час, коли куражу все менше, відкатів все більше. Життя душі дуже співзвучна життя тіла. Якщо тіло годувати фастфудом і поїти мартіні, воно дуже скоро прийде в непридатність. З душею так само: постільні інтрижки замість сім'ї і алкогольний кайф замість радости серця швидко истрепывают душу. Та й тіло, звичайно, але, як не дивно, душа втомлюється швидше.
І ось якимось дивом ця розпатлана душа потрапляє в дивну переробку. Раптом - сім'я, діти. І як-то розумом зрозуміло, що пора бути серйознішою, і ще… ще виникає розуміння, що чоловіка і дітей потрібно любити, недостатньо просто грати роль. Хороша гра на сцені театру, але в тієї реальності, де присутні діти, відсутність любові смерті подібно. Усвідомивши, що любові немає, не відразу розумієш, що головний, центральний вузол нелюбові, ця чорна діра, що поглинає світло, - це ти сам, твоя особиста внутрішня порожнеча. З якого-то збігом обставин людина запевняється у протилежному. Здається, джерело любові в тобі самому, а причина, по якій він закритий, - відсутність віри в себе. Самодостатність - красиве слово і бажане стан. Самодостатня людина - звучить гордо. І понеслася душа в політ. Я - світло, я - любов, весь світ обійму, согрею і облюблю. Багатотисячна група в соціальній мережі, обласканная світлом нової зірки. Салют, фанфари і оплески…
Але вдома чому не зрозуміли, не оцінили. Повне відчуження близьких людей, конфлікти. Але головне - не вникати, ігнорувати. Домашні - енергетичні вампіри. Звикли харчуватися донорської енергією, а як тільки перекритий краник - відразу скандал. Ось у чому справа. І замість того, щоб вивчати книги по очищенню карми і вивчати йогу з дзэном, вони провокують мене на донорство. А далі стара, як світ, спроба здобути автономію. Технік на прилавках духомаркетов - море, вибирай будь-яку. Навіть з перламутровими ґудзиками є. І начебто по книгах все повинно бути шляхом, крила за спиною шарудять, і відчуття могутності з'явилося. Ну ось можу будь-якого покласти на лопатки, всіх наскрізь бачу, якісь надможливості проявляються. Тільки щось недобре від цього. Немає радості, є якесь зле достаток. І відчуття порожнечі. І старе бажання піти в небуття повернулося знову, тільки тепер воно набагато страшніше. Політ закінчено. Шкірясті крила призвели до пункту призначення. «Станція пекло, кінцева. Прохання звільнити вагони, поїзд далі не йде». Абсолютна свобода: тобі ніхто не потрібен - і ти нікому. Ти виходиш на перон, охоплений мороком, і розумієш, що поїзда у зворотний бік немає. І небуття немає. Є тільки твоя абсолютна свобода і порожнеча, сожравшая останні проблиски світла.
Зовні все тримається якимось дивом, на інерції. Воля не те щоб паралізована - цей етап вже пройшов. Її волі, просто немає. Немає емоцій, думки ліниво котяться, залишки думок… І раптом, на тлі атеїстичного сприйняття світу, розуміння: якщо Бог не врятує мене - це все.
Це було перше подобу молитви. Більшого не виходило, просто нічим було. Людина без душі і серця не може молитися, не може вірити.
Не знаю, скільки часу пройшло, перш ніж народилася перша емоція. Огидне, бридке почуття - жалість до себе. Жалість до себе, усвідомлення власної катастрофи… і разом з нею - перша ознака життя: сльози. Плачу від жалю до себе. Плачу! Якесь диво виштовхнуло мене з пекла. Поверталося буття. Дурне, безкриле… але яке щастя, я знову живу. Оживаю і розумію, що Бог є, але між нами - прірва. Потрібно молитися, тому що діти живуть слідом за мною. Тому що пекло страшніше, ніж найстрашніші фантазії. Потрібно молитися. А порожнеча далі зі мною, тільки поки звернулася калачиком. Чекає своєї години. Не можна давати їй розвернутися знову і поглинути світло. Молитва «Отче наш» - просто вимова слів, без всякого відгуку в умі і серце. Механічне повторення завчених на пам'ять слів.
Нехай святиться ім'я Твоє,
нехай прийде Царство Твоє,
нехай буде воля Твоя…
І перед думкою виникають раптом давно забуті вчинки. Дівчинка, однокласниця, нескладний, смішна. Прекрасна і покірлива мішень для жартів однокласників. Мої знущання не були нерозумними, вони були дуже талановитими. Тоді я собою пишалася, а тепер… стаю на коліна прямо там, де накрило спогад, - у кухні, біля плити з млинцями. Плачу і прошу, крізь роки і відстані: «Оленька, мила, прости мене, якщо можеш!»
Багато наривів прорвало тоді в душі. Те, що придушене, забуте, витиснене в підсвідомість, спливло і осяяв прожектором повсталої раптом совісті. «Мамо, як же тобі було зі мною важко! Як же я могла бути такий безсердечні з тобою!» Серце потихеньку оттаивало, осколки чарівного дзеркала троля вимивалися сльозами. Поверталася життя - стало важко, важко, але ця тяжкість заповнила порожнечу і дала надію.
Розум, комбікорм, що на дрібні шматочки мозаїки, теж вимагав цілісності. Як то потрапила в руки книга батька Андрія Кураєва «Дари і анафеми». Розум обтрусив свій солдатський кітель, посміхнувся і встав в дію.
Поступово, як в доброму кіно, все поверталося на круги своя. Приходили відповіді на питання, відгукувалося серце. Я, нарешті встала з голови на ноги. Моя спеціальність - психологія - перестала бути для мене чорної ямою психоаналізу і нескінченним горизонтальним лабіринтом. В життя увірвалася Вертикаль. При світлі стало зрозуміло, в яку сторону рухатися. Труднощів стало більше, шкірясті крила відсохли і зотліли, але замість цього з'явилася жива надія і жива радість. Така, яку деколи важко витримати і хочеться кричати: «Господи, відійди від мене, я людина грішна!» І в той же самий час у тій же самій душі - солодке передчуття, що не відійде Господь, не залишить - витягне крізь темряву хворого небуття, як кошеня за шкірку, струсоне Своїм Промислом незбагненним і направить по доріжці… Іди, мовляв, живи, Божого раба. Живи по совісті, від тебе теж повинна бути якась користь цього світу.
Як це дивно, страшно і прекрасно: бути! Усвідомлювати, проживати весь жах хвороби і всю красу, заховану під коростой. Читатиме Достоєвського, пірнати разом з ним у морок і прориватися до світла. Ненавидіти і любити одночасно козаків з гоголівського «Тараса Бульби». Як це хвилююче - раптом пошкодувати тих, хто раніше викликав лише ненависть і презирство, розгледіти в руїнах людини і усвідомити, що людська душа більше всього світу. Або слідом за Честертоном повторити, що добро завжди добро, навіть якщо йому ніхто не служить, - розуміючи, що це не просто красиві слова, а вистраждана мільйонами сердець свята правда.
Є слова, які можуть бути зрозумілі тільки зсередини, а зі сторони можуть здатися просто гаслами. Зараз для мене вони живі, справжні. Життя створена Любов'ю і повна сенсу. Страшно втратити свій шанс. Страшно проміняти важкий шлях любові на блискучу ілюзію самодостатності. Всі даний народжується важко.
Як в дитячої енциклопедії читала: є глибоководна риба. У цієї риби є чарівна вудка з ліхтарем. Коли в темряві глибин загоряється вогник, наївні рибки плавають на світло. І чим ближче, тим більше приваблює їх вогник якимось гіпнотичним сяйвом. Коли рибка підпливає до вогника близько, то вже може розглянути чудовисько зі страшною пащею, але страх паралізує рибку, і монстр легко ковтає жертву…
Якщо ви помилилися і прийняли світло приманки хижака за дороговказну зірку, коли разглядите пащу - не піддавайтеся паніці. Долаючи тугу і почуття приреченості, прошепочіть два простих слова: «Господи, помилуй!»
Ганна Б.