«Глянь ось тут, я не розумію…», «Що б я без тебе робила!» Здавалося б, жіночої статі за статусом не потрібно розбиратися в комп'ютерах. Ну, хіба що крім тих жінок, які по професії є програмістами. Решта здатні лише в кращому разі набирати тексти, відправляти електронну пошту і сидіти в чатах… А не міф, створений чоловіками?
Коли-те і я так думала. Наприкінці далеких 80-х, коли в школах ввели інформатику і нас почали вчити писати програми на якомусь невідомому «Бэйсике», мені здавалося, що я ніколи не буду на «ти» з комп'ютером. Набирати команди і тексти в темному віконечку було борошном. Тим більше з моїм гуманітарних мисленням. Двічі мені трохи не вліпили трійку в півріччі, і довелося ходити на якісь нескінченні перездачі…
В інституті нас теж намагалися навчити комп'ютерної грамотності, але з інформатики там стояв лише залік, а не іспит, і літня викладачка виявилася досить ліберальної. Словом, залік отримали всі.
Я твердо вирішила, що зв'язуватися з комп'ютерами не стану. Ніколи. Адже у мене була машинка, на якій я успішно друкувала тексти десятипальцевим методом. І поки обходилося…
Але в один прекрасний день старенька машинка зламалася. Полагодити її так і не вдалося. І з продажу друкарські машинки чому-то до того часу безслідно зникли. І тоді я вирішила купити комп'ютер.
Це було сміливим рішенням. Комп'ютери в той час коштували дорого, і навіть на беушний нас з мамою довелося збирати пару місяців, чи не відмовляючи собі в їжі… Продавець-приватник здер з мене 500 баксів (більше ніж два моїх щомісячних заробітку), а потім виявилося, що він здорово мене надув. Жорсткий диск був всього 560 мегабайт, а CD-приводу і звукової плати зовсім не було. Їх пізніше довелося купувати окремо.
зате мене чекав приємний сюрприз: ніяких ненависних темних віконечок, куди треба було щось вводити! Вірніше, вони були, якщо вийти в DOS. Але цього так часто не вимагалося. А в Windows все було написано на цілком зрозумілою російською мовою.
Ніяких книг на комп ’ ютерну тематику у мене не було, а те, чого мене коли-те вчили в школі і вузі, тут не годилося. «Тыкайся, тыкайся - і навчишся!» - порадив колишній однокласник. І я пішла його раді.
Тиждень я методом «тику» вчилася працювати на компі. За цей час я освоїла найголовніше - програму Word, в якій мені належало друкувати, і навчилася скидати інформацію на дискету. Десь через місяць я купила собі принтер: електронна пошта тоді мало у кого була і редакції брали рукописи в основному у вигляді роздруківок.
Звичайно, траплялися і проблеми. То я за незнання стерла потрібні файли, і доводилося кликати сусіда-програміста, щоб перевстановити систему. То комп раптом перестав завантажуватися, і тоді знайома прислала мені на допомогу свого сина-студента… програми Але я швидко навчилася ставити сама. Виявилося, тут немає нічого особливо складного… І мені навіть кілька разів доводилося ставити їх друзям, знайомим і родичам, які чомусь боялися робити це самостійно.
Книжки про комп'ютерах я, звичайно, теж стала читати. Але вже пізніше, коли для мене в цій темі не залишилося майже нічого таємного.
Поступово я переконалася, що метод «тику» дієвий буквально у всьому, що стосується комп'ютерів. Якщо у мене що-то не відкривалося, не працювало, і т.д., то я пробувала різні варіанти. Іноді сиділа кілька днів поспіль - і врешті-решт мене була над, чи потрібне рішення було саме…
Єдине, за що я не бралася, це так зване «залізо». Але, як з'ясувалося, цей бар'єр був, швидше, психологічним. Від'єднавши кришку компа, я виявила, що в принципі, під ній немає нічого незрозумілого, і ясно, де яка плата варто… І я навіть кілька разів що-то там змінювала і переставляла. Але тут проблема в іншому: просто в мене руки з дитинства не звідти росли, а одна справа - теорія, і зовсім інше - практика…
Домашній Інтернет з'явився у мене через два роки після появи комп'ютера. І я в перший же день у ньому розібралася. Потім мене завжди дивувало, коли хтось говорив, що «не дружить» з Інтернетом. Що ж тут такого складного? - дивувалася я. Сиди і натискай собі куди треба… З налаштуванням пошти, щоправда, довелося повозитися, але все ж уже в перший вечір вдалося відправити перший лист подрузі…
А потім настав день, коли я зрозуміла, що мені набридло кожні два роки робити апгрейд. І набридло постійне переслідування гудіння системного блоку… Словом, я вирішила купити собі ноутбук.
І купила. Просто ввела потрібні параметри у пошуковик і вибрала найнижчу ціну в Інтернет-магазині.
Налаштування ноутбука я виробляла абсолютно самостійно. Виявилося, теж нічого складного. А ось з підключенням бездротового модему довелося повозитися. Він ніяк не хотів «виходити» в Мережу. Я вже збиралася визнати свою поразку і закликати на допомогу того самого сина знайомої, який звичайно допомагав мені в складних ситуаціях, але тут за натхненням зрозуміла відключити кабель, що з'єднує модем з ноутбуком, і тут же все запрацювало… Ну чому про це не було нічого в інструкції?!
Син знайомої, зайшов за деталями від старого комп'ютера, огледівши моє нове придбання, схвально цокнул мовою.
Коли я розповіла сусідці про те, що сама купила і налаштувала ноутбук і модем, встановила програми, вона подивилася на мене з благоговійним жахом: «Ой! А я б ніколи в житті не зважилася! У мене чоловік все робить!»
Може бути, ми, жінки, просто недооцінюємо свої можливості? Ось нам і здається, що без чоловіків ми з технікою не впораємося… А якщо сісти і спробувати? Не поспішати чоловіка звати на допомогу, а спробувати розібратися самої? Раптом вийде?